Першовересневого ранку 1949 року поріг Перенятинської семирічної школи переступила молода, вродлива вчителька з живим блиском в очах. Антоніна Артемівна була сповнена радісних сподівань, адже перегорталася нова сторінка у її неспокійному житті. У цю радісну мить вона вірила тільки у найкраще, хоча то були важкі часи післявоєнної відбудови і сувора дісність вимагала від неї неймовірних зусиль. Та ніякі негаразди не могли зломити твердого духу й бажання чину енергійної, цілеспрямованої жінки. Народилась Миколайчук Антоніна Артемівна 6 лютого 1925 року на Хмельниччині у звичайній селянській родині. Змалку привчалася до роботи на землі, а пізніше доводилося щодня долати 12 км, щоб отримувати знання у школі, яку закінчити не вдалося через початок Другої Світової війни. Вона принесла для юної Тонечки нове випробування – вивезення німецькими загарбниками на роботу до Польщі. Там і зустріла День Перемоги. Повернувшись на рідну землю і попрацювавши в колгоспі, Антоніна Артемівна вирішує завершити здобуття середньої освіти і знову навчається у школі. У 1946 році вступила на підготовчі курси при Ровенському учительському інституті, а вже за три роки отримала диплом учителя російської мови та літератури. Під час навчання в інституті доля послала жінці доброго й надійного чоловіка – Миколайчука Петра Мусійовича, разом з яким приїхала працювати учителювати в с. Перенятин, де вперше починав діяти сьомий клас. Серед перших випускників Антоніни Артемівни був і майбутній директор збудованої у 1967 році Башарівської восьмирічної школи Красінський Мефодій Степанович. Антоніна Артемівна згадує ті радісні миті, коли разом з учнями перевозила шкільне майно і святкувала новосілля, як закладала новий сад, як власноруч посадила молоду берізку перед школою. Та берізка протягом довгих років зустрічала й проводжала Антоніну Артемівну шелестом своїх віт. Загалом праці на педагогічній ниві учителька присвятила тридцять дев’ять років. За ці роки тепло свого серця дарувала не тільки своїм учням, а й власним двом синам і двом донькам, які подарували їй вісім онуків і сім правнуків. Їх бабуся вважає своєю радістю, гордістю, надією, своїм найдорожчим скарбом. Усе своє життя Антоніна Артемівна не втрачала оптимізму, вірила тільки у найкраще, працювала не покладаючи рук. Ще й тепер у дев’яностолітньому віці самостійно доглядає невелике господарство, працює на городі, переглядає теленовини, читає періодичну пресу, є частою гостею у стінах рідної школи. -У житті, - каже шановна ювілярка, - я намагалася жити в мирі та злагоді з усіма та з собою, оминати круті береги та слизькі стежки. А моє життєве кредо – «Кожна людина - коваль свого щастя». От і викувала собі Антоніна Артемівна дев’яносто щасливих років, за що сердечно дякує Всевишньому.